 |
Борис Вжесневський:Українці оминають політичний ризик. Ми задовго звикли стояти під мурами, кричати, гукати і гупати в двері. А краще бути всередині.Пропонуємо нашим читачам ексклюзивне інтерв’ю спеціально для “Оттавського Вісника” з депутатом канадського Парламенту і членом Ліберальної партії, Борисом Вжесневським  - Саме зараз, восени, минає рівно, як 78 років тому до канадського парламенту потрапив перший український депутат Михайло Лучкович. Відтоді в обох палатах парламенту побувало понад тридцять депутатів україн-ців, серед них відоміші, як сенатор Юзик, Майкл Стар або Джон Гнатишин. На вашу думку, це багато чи мало в порівнянні до числа канадських українців? - Думаю, що це абсолютно зрозуміло, що це дуже мала цифра, а ще коли відрізнити між сенатом і парламентом, то взагалі, дуже дивне явище, що так мало українців були в парламенті Канади. - Чи пояснюєте це в незацікавленні канадських українців у політичній діяльності?- Є багато причин, але найлегший спосіб пояснити, що українці взагалі, можна сказати, характеристикою українців є те, що вони оминають політичний ризик, і будь який великий ризик, чи то в бізнесі, чи, зокрема, в політиці. В Україні століттями існував принцип, що ті хто був задіяний в політиці або відстоювали певні ідеї, то таких людей нищили. І воно вже так запрограмувалося в нашій культурі, що люди не беруть участь у політичних процесах. І воно досить дивно, бо коли дивитися на українську громаду, яка вона зорганізована, який натуральний хист до організації, то дивно чому внутрішньо вона така зорганізована, а зовнішньо, вона себе не зорганізувала. - Що ви вважаєте найбільшим досягненням “українського парламентаризму” в Канаді? –Це був пан Стар, за часів прем’єр-міністра Діфенбейкера, або наш перший парламентарист Лучкович, який багато подорожував по світі, був у Румунії, де тоді українська меншість була дуже дискримінована і він це питання виніс. Після цього, до великої міри, ця дискримінація зменшилася. А так, дуже важко сказати, який наш парламентарист зробив найбільше для української громади чи то в Канаді, чи, взагалі, по світі. Треба було б проаналізувати.  - А що саме вас привело в політику, коли і чому ви вирішили кандидувати до парламенту? - До мене звернулися ще в 1987 році. Колишній член парламенту від ліберальної партії, котрий резигнував зі свого посту, пропонував податися в його округ. І також у цей час був такий Дейвід Смит, який працював у провінції Онтаріо в бюро Кретьєна, мене питав, чи я би не був зацікавлений. Та на цей час я відмовився, бо вважав, що це занадто відповідальна роль і я не є досить підготовлений, щоб подаватися на кандидата. Але після того я почав себе поволі підготовлювати. - Чи були ще якісь інші пропозиції? - Ще, коли я закінчив університет у 1983, я вперше заанґажувався в Neighborhood Association, створив деякі, так звані, Business Improvement Areas, творив комітети співпраці між згаданими асоціаціями, пізніше у вісімдесятих, був у громадському комітеті, який працював над офіційним планом для Торонто. Крім того дуже багато задіювався в різних громадських канадських організаціях. - А з українського боку? - Рідко хтось зустрічався з українського оточення. Я теж працював в українсько-канадських організаціях, і мені навіть було дивно, що тих людей, які там були, майже ніколи не було видно в канадських громадських організаціях. До мене вперше звернулися з НДП під кінець вісімдесятих років. Тоді Джек Лейтон, який тепер є головою НДП, мене пробував переконати вступити до їхньої партії. Пізніше, досить знаний в консервативних колах, Тоні Клемент, пропонував приєднатися до нього. А в дев’яносто першому Джессі Флис переконав вступити в Ліберальну партію, і я таки тоді вступив та почав працювати в ділянці політики та у виборчих кампаніях. Дуже доклався до виборів у парламент теперішньому провінційному міністру освіти. - Можна сказати, що за вами вже тринадцять років політичної діяльності. - Так, в ліберальній партії, а в загальному вже буде з двадцять. - На одних з попередніх виборів, в Торонто було два кандидати-українці від різних партій. Не пригадую зараз деталей чи прізвищ цих депутатів. Але що найбільше запам’яталося - їхні передвиборні інтерв’ю для програми “Світогляд”, котра окремо надала їм обом ефір. Що один, що другий, з виливав купу претензій на опонента і закликав українців віддати голоси тільки за себе. В результаті ні один з них не пройшов, хоча українці за них таки голосували - розділених голосів виявилося не досить. Майже подібна історія трапилася і з нашим першим послом Лучковичом, – як тільки він став кандидувати від об’єднання фермерів Альберти проти діючого тодішнього депутата-англійця Ботілєра, як йому звідкілясь знайшовся опозиціонер-українець, котрий забрав на себе трохи голосів – та Лучкович тоді таки переміг. У вашому випадку, з опозиційної партії по вашому округу також ще кандидувала українка Ліда Прийма, котра до речі, набрала досить поважну кількість голосів, і напевне я не буду далекий від правди, коли скажу, що коли б не було іншого кандидата-українця, то вона мала шанс сидіти тепер в Оттаві. Заздалегідь є зрозумілим, що два українські кандидати розбивають голоси виборців-українців. Чому саме у вашому окрузі проти вас було виставлено кандидата українського походження? - Я з цією кандидаткою зустрівся у вересні минулого року, коли я перший раз за це почув. Хоча публічно не говорилося, але всі розуміли, бо допоміжні комітети були створені ще три роки тому, щоб почати підготовчу працю, ми довідалися, що панна Ліда Прийма мала намір подавати свою кандидатуру. Я з нею зустрівся і пробував її відохотити - одне, що від цього округу, а друге – що, коли вона має намір пройти до парламенту, краще щоб вона йшла від лібералів, бо в Торонто консерватори не мають шансів. Вона відмовилася від одного і від другого. Це приємна, молода жінка, але не була ніколи заангажована в політиці, чи в громадських організаціях, це досить нова річ для неї. Я пробував пояснювати, давав приклади і пропонував допомогу, але вона була впевнена, що виграє у цьому окрузі і категорично відмовилася змінити партію, покликаючись, що навіть її покійний батько був би проти цього. - Ми знову вернулись до питання чому так мало українців в уряді. Якби Прийма йшла навіть від консерваторів, але по другому округу, українці могли б мати ще одного представника. Це була її ідея, чи партії - балотуватись по вашому округу? - Не знаю, можливо воно було і випадково. На цій зустрічі ще було двоє осіб і ми пробували її переконати, але на жаль, не вдалося. - Все таки, у вас виникла та сама, знайома ситуація, взаємного поборювання. - Ліда Прийма мала величезне опертя від своєї партії, від Белінди Стронак і вони справді вірили, що зможуть виграти у цій окрузі. На мою думку, маю на увазі в доброму розумінні, їй просто бракувало політичного досвіду. Легко людині, котра ще не була у цьому котлі, не повірити, коли їй радники кажуть - “ти виграєш”, що це не так. До певної міри трохи шкода, і досить шкода, що після виборів вона дуже гірко поставилася до цього всього процесу. - Справі шкода. Як кажеться, не мала шансу... - Так є. Наша компанія була найкраще зорганізована в цілій провінції. Я отримав майже 16 000 голосів, на 6 000 голосів більше, ніж попередній кандидат, котрий був членом парламенту і членом кабінету протягом 10-и років – це Ален Рок. Із 135 лібералів, що пройшли до парламенту по всій Канаді, мій округ, за голосами виборців, посів сьоме місце. - Безперечно можна стверджувати, що теперішній парламент все ж підсилився новими “українськими” іменами. Крім вас, та досвідченого “ветерана” Волтера Ластівки з Сант Кетрінсу, тепер у парламенті перебувають консерватор Марк Варава з Британської Колумбії, Джуді Василиця Лейс з Манітоби (НДП), як також проукраїнські кандидати, як ваші колеги по парії Ендрю Телеґді з Кіченеру та Реґ Алкок з Вінніпегу чи консерватор Інкі Марк з Дофіну. Чи плануєте ви створити щось на зразок “українського лобі”? - Tак. Абсолютно. Тhе Ukrainian Canadian Parliamentary Friendship Group. Але я б хотів ще вернутися до питання. В дійсності – є тільки двоє українців у парламенті. Те, що хтось колись мав трохи українського походження, це дуже гарно, але чи та людина почуває себе, що вона є українцем-канадцем, чи вона цікавиться українською громадою або чи взагалі щось зробила для неї. Коли подивитися, це не завжди так... - Я виходжу з того, що в тій чи іншій мірі, вони мали сильне українське попертя під час виборів... - Ні. На сто разів краще мати такого, як Телеґді, хоча він не українець, але буде нам допомагати, ніж такий, хто під час виборів раптом нагадує людям, що - “о! в мене прабабця була українка”, щоб здобути собі хоч кілька голосів. Але щоб воно принесло нам якусь користь – абсолютно ні. - Тобто, можна звузити цю, так звану,“українську” групу до 3-4 чоловік? - Так. - Але попередній раз було ще менше ніж тепер. - Так. - А яка співпраця між тими депутатами, що є, відбувається вже тепер? - Останні два тижні я проводив дуже сильне лобі і підготував резолюцію щодо виборчого процесу в Україні. Вже була домовленість з усіма партіями, що, нарешті, минулої п’ятниці (22 жовтня) в 12 годині після опитувального періоду, я мав виступити на цю тему і одноголосно мала бути прийнята ця резолюція. Але пів години перед тим, я одержав нотатку від бюро нашої партії вийти на секунду із залу, і перед дверима до залу засідань, довідався, що консервативна партія чомусь досить несподівано зняла свою підтримку цієї резолюції. Завтра будемо знов з ними розмовляти і думаю, що нам вдасться це провести. Бо єдиний процес, це одноголосна підтримка*. - Однак, ви вже встигли порушити перед парламентом українську тему в середу 13 жовтня. - Так. - Одна з найдовших і болючіших проблем – це справа інтернованих українців під час Першої світової війни, яку безуспішно провадить українська громада на чолі з професором Луцюком та адвокатом Ґригоровичем. Вже не ходить так про відшкодування, бо в принципі і нема вже кому відшкодовувати, як принаймі, про формальне вибачення, за заподіяну несправедливість. Наприклад, уряд Канади вже чомусь давно позитивно вирішив подібну справу перед японцями за Другу світову війну. Наші ж земляки повимирали, так і не дочекавшись жодного доброго слова. І це при тому, що недавній прем’єр-міністр Кретьєн, який передав естафету своєму колезі по партії, до якої належите і ви, перед кожними виборами обіцяв полагодити цю формальність. І так ніколи не виконав своєї обіцянки. Чи це зумовленим недостатнім тиском з боку української громадськості? - Ні. Тут є проста відповідь. Це віддзеркалює наш брак політичного впливу. Маю надію, хоч не знаю чи воно мені вдасться, але в мене вже відбулося ряд розмов на цю тему, я пробую її пропхати. В останньому часі, вже всі знають про цю справу в уряді. Мушу сказати, що це буде досить тяжко, відсудити чи... пан Луцюк дуже багато доброго зробив, і на користь, але коли в час останньої кампанії він збирав гроші для консервативної партії і писав промови, то тепер мені це закидають, коли є зустрічі по цьому. Але я все ж таки маю надію, що до двох років, або навіть і менше, мені вдасться провести резолюцію. Я повинен записувати скільки розмов провів, і то не розмов поза кулісами, а офіційних, включно з бюро прем’єр-міністра, і знайти спосіб, як дійти до розв’язання цієї проблеми. - Чим, на даному етапі, канадська українська громада може допомогти? - Нам треба організуватися і готуватися до наступних виборів. Незнаю, чи воно мені вдасться провести до цього часу, але як ні, може вийде вибрати ще додатково двох членів... Кожні вибори будемо пробувати подвоювати нашу кількість. Тим легше будуть вирішуватися такі питання. І взагалі, навіть по ділянці міжнародної політики, можна провести іншу перспективу, ніж часами є в канадському Міністерстві закордонних справ. Вертаючись до сказаного, можна тішити себе тим, що хтось там згадав на час виборів українське походження, свою прабабцю, але нам потрібно вибирати таких людей, які розуміють болі і потреби нашої громади тут. - Які ще інші ваші плани щодо українських питань? - В мене є кілька проектів, одне, що на преріях, в тих провінціях, є 600 000 українців, треба вибрати 6 членів парламенту. Це проект на довший час, але звідтам мало б принаймні надійти хоч тих 6 парламентарів українського, підкреслюю, свідомого українського, походження. Друге, що вже згадували, про інтернацію українців. І найбільш пекуче в цей момент – справа виборів в Україні. Мені вже вдалося, наприклад, це тривало кілька місяців, але у цю п’ятницю, офіційно від CIDA (Kанадського бюро міжнародного розвитку), хоча я вже знав раніше три тижні тому, що на другий тур виборів Канада буде висилати офіційних спостерігачів. Це не було в планах. Я дуже сильне лобі проводив від серпня, незважаючи на те, що навколо негативно до того відносилися, а таки добився після двох місяців. І є ще справа денатуралізації та депортації, яку я виніс на розгляд влітку. Я підтримуватиму у ній Ендрю Телеґді, який є членом президії Комітету громадянства та еміграції. Зокрема це справа Одинського і воєнних злочинців, які в дійсності ними не є, а це лише політичний процес, щоб відібрати в людей громадянство. Я є також у спеціальному комітеті еміграції, де виніс сучасні проблеми віз з України в Канаду, щоб полегшити їх отримання... там дуже багато роботи крім цього. Ще, це теж є праця на довший час – справа нелегальних працівників українського походження, які знаходяться в Канаді. Є над чим працювати, але в мене крім українських справ є ще й другі... - Як оцінюєте відношення стосунків поміж Канадою та Україною на даному етапі? - Я вважаю... і люди нарікають, що вони не могли бути інакшими, тому що, на жаль, це може і різко звучати, але Україна не заслужила на кращі стосунки. Знаєте, люди все люблять міряти і вживають економічну статистику коли вирішують, які є стосунки між двома країнами. Є дуже багато, напримір, доброго, так званого ґоод вілл, є бажання мати більші і кращі стосунки з Україною, але не з такою Україною, яка опинилася під такою адміністрацією, яка там сьогодні є. То абсолютно зрозуміло. А щоб економічні зв’язки розвивалися, мусить бути нескорумпована економічна система, а вона ще не існує -І на закінчення, що б ви хотіли побажати читачам “Оттавського Вісника”? - Щоб багато читали і ще сусідам передавали “Вісник”. І щоб “Oттавський Вісник” зростав і множився, як будуть множитися наші члени парламенту. - Дякую за розмову і бажаю успіху у парламентaрській праці. Розмовляв Богдан Малина, 25 жовтня 2004 р., Оттава *Борис Вжесневський таки виступив з резолюцію і на час виходу цього числа, 7 листопада 2004 р., особисто поїхав в Україну. |
<<back to “OV” || next >>